Тарасу Рибасу 105 років!
✨Тарас Рибас народився 14 березня 1919 року в Старих Санжарах, Полтавській губернії, в сім'ї земських працівників. Його дід, Іполит Петрович Рибас, був земським голосним (депутатом) і піклувальником земського училища, батько Михайло Іполитович — учасником Першої Світової війни, телеграфістом, комісаром фінансів Старо-Санжарської Ради, потім бухгалтером. Мати Олександра Павлівна Рибас (Кислова) була завідувачем акушерського пункту.
✨У 1937 році закінчив школу і вступив до Новочеркаського інженерно-меліоративного інституту. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. У 1943 році служив у Старобільській частині ППО. Потім працював літпрацівником Старобільської районної газети «Колгоспне життя».Після переїзду до Ворошиловграда з 1944 по 1959 рік працював у газеті «Ворошиловградська правда» літпрацівником, завідувачем відділу, літературним редактором. Протягом кількох років працював редактором обласного книжкового видавництва. У 1965 році став засновником та першим керівником новоствореної Луганської письменницької організації у складі Спілки радянських письменників України. ✨ 1952 року заочно закінчив історико-філологічний факультет Луганського педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка . ✨Автор книг "Зустрічі", "Марійка", "Небо буде ясним", романів "Син загиблого", "Червоний сніг", п'єс "Сини" (у співавторстві) та "Живий ланцюг", поставлених на радіо, телебаченні та на сцені Луганського російського драматичного театру.
✨Темою творів були: героїчна історія Донбасу, життя та працю шахтарів, сільських трудівників, становлення молоді, події Громадянської та Вітчизняної воєн, відновлення народного господарства після військової розрухи (роман «Син загиблого»), боротьба за мир («Небо буде ясним»).
✨Найбільш масштабним твором Т.М.Рибаса є роман «Червоний сніг», удостоєний в 1971 премії Спілки письменників і ВЦРПС за кращий твір робочої тематики (неодноразово перевидавався масовими тиражами). В основі роману — події Громадянської війни на Донбасі протягом 1918—1919 років. ✨ Обирався членом правління Спілки письменників УРСР, членом Республіканського Комітету з Шевченківських премій, кандидатом у члени обкому партії, удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора.
✨Початківці письменники та поети Валерій Полуйко, Анатолій Романенко, Олександр Лебединський, Леонід Коломойцев, Веніамін Мальцев знайшли в особі Т. М. Рибаса вмілого і турботливого наставника. У 1966 році, у всесоюзному журналі «Юність», завдяки Т.М.Рибасу, була надрукована повість «Усім смертям на зло» молодого шахтаря Владислава Титова, який втратив руки при аварії, що писав затиснутим в зубах олівцем. Т.М.Рибас був «літературним батьком» свого племінника, відомого російського письменника Святослава Рибаса. ✨Як відповідальний секретар письменницької організації Т.М.Рибас став одним з організаторів культурного життя Донбасу 1960-70-х років. Брав активну участь в організації та проведенні [slovar.wikireading.ru/2440238 Днів мистецтва та літератури] в Луганську та області, брав участь у Днях мистецтва та літератури в Тюмені, Сиктивкарі, Казані.
✨Письменницькою організацією практикувалися «Зустрічі з читачами», коли і зрілі, і молоді літератори збирали Вечори зустрічей у містах Луганської області, а також приходили на підприємства та спілкувалися безпосередньо з людьми.
✨У радянській літературній спільноті і в Києві, і в Москві Т.М.Рибас мав великий авторитет як письменник з яскраво вираженою громадянською позицією. Київ у ті роки відрізнявся, з одного боку, підвищеною охоронною активністю цензури, з іншого — націоналістичними настроями інтелігенції. І те, й інше Т.М.Рибасу було чуже: цензура як чесному письменнику, націоналізм як інтелігенту з народу, який розумів нерозривність російської та української культур.
✨Т. М. Рибасу вказували на неприпустимість уваги до особистостей Нестора Махна, Антона Денікіна, Володимира Винниченка в романі «Червоний сніг». Роман вперше був виданий у московському видавництві «Радянський письменник», і це викликало ревнощі київських колег Т.М.Рибаса.
✨Т. М. Рибас помер 12 березня 1977 року, за два дні до свого 58-річчя, у Полтавській лікарні, на шляху з Києва до Ворошиловграда.
